Іванко та Сашко - пара, що проживає в Одесі разом із їх двома собаками. Волонтер і музикант, яких війна зробила ще ближчими та спонукала не відкладати заручини на невизначене «завтра», а будувати життя своєї мрії тут і зараз. 

Про себе 

Іванко: Мені 29 років, я народився і живу в Одесі, зараз працюю директором Одеського осередку громадської організації «Асоціація ЛГБТ Ліга» та займаюсь питаннями правозахисту. 

Сашко: Я корінний гуцул, з Коломиї, все життя жив на Заході України, поки не переїхав минулого року в Одесу до Іванка. Я професійний музикант, піаніст, і зараз за цим фахом здобуваю академічну освіту. 

І: Ми цікавимось кінематографом, слідкуємо за сучасним театральним життям, а зі специфічних занять - півроку тому почали займатись в’язанням, щоправда Сашко в цьому плані мене обійшов - я досі першу шкарпетку не можу дов’язати, а він вже перейшов до шарфів.

С: Окрім цього я ще обожнюю готувати, особливо - займатись випічкою, в нашій сім’ї готування - на мені. 

Про стосунки і заручини

С: Ми познайомились онлайн, в застосунку, в січні минулого року, вперше зустрілись в Тернополі - наприкінці січня, десь за тиждень - вдруге, і тоді вирішили будувати стосунки. При чому одразу у нас було бажання будувати серйозні відносини, створити родину, одружитись. До початку повномасштабного вторгнення ми думали поїхати закордон і укласти шлюб там - хоч він і не був би дійсним в Україні, але для нас це був би певний символ, ми не просто люди, які кохають одне одного та живуть разом, а ми люди, які разом офіційно, в очах суспільства та перед законом. Це був для нас такий важливий крок, але сталося не так як гадалося. Та зрештою у серпні ми заручились та обмінялись обручками. 

Про камінг-аут та родину

І: Всі мої близькі родичі померли, тож у мене немає змоги знати, як би вони відреагували на наші з Сашком стосунки. Але мій камінг-аут відбувся давно, в 18 років - для всієї родини, оточуючих і самого себе. До того часу я хоч і усвідомлював, що мене приваблюють хлопці, але мені здавалось, що це щось неправильне, я з цим боровся. А тоді завдяки інтернету зрозумів, що будь-яка сексуальна орієнтація - це нормально, і одразу всім відкрився. Більша частина мого оточення сприйняла це як належне, мама сказала, що це моя справа, моє життя, що вони не будуть втручатися. Для неї це стало навіть чимось дотепним, цікавинкою, яку можна обговорити з подругами, прикладом чогось, що відрізняється від їх звичайного життя. Вона обговорювала це з сусідками нашими, я про це дізнався вже після її смерті.

С: Я зробив камінг-аут по досягненню повноліття, якраз перед початком повномасштабного вторгнення, і це було складно, стосунки з батьками у мене погіршились. Я навіть про переїзд до Одеси їм не сказав одразу. Зараз мама ніби це спокійно сприймає, хоча був період досить гострий, коли їй було важко зрозуміти, вона навіть писала Іванку з погрозами піти в поліцію та поскаржитись на нього. Але зрештою вони не можуть нічого змінити, тож їм довелось з цим змиритись, і я намагаюсь пояснити, що зараз такий час, що вже ніхто нікого не буде засуджувати, всім байдуже, хто з ким спить. Мама реагувала дуже емоційно, бо вона холерик, як і я. А батько, хоч дуже педантичний і вимогливий у вихованні, це сприйняв досить спокійно. 

Про гомофобію та булінг

І: Зараз, принаймні в нашому спільному досвіді, ми стикаємося з булінгом значно менше, ніж це було колись поодинці, наразі здебільшого це кібербулінг в соціальних мережах, особливо, якщо це дописи з великим охопленням. Іноді стикаємося з цим на вулиці, коли ми гуляємо, просто перехожі можуть озирнутися, прокричати в слід, але я порівнюю це з 17-18-й роком - і стало краще. Раніше такого негативу було значно більше. Ледь не щодня люди чіплялись на вулиці, погрожували бійкою, іноді вдавалися до фізичного насильства. Одного разу, під час такої сутички мені погрожували, що відстежать, де я живу, і за декілька днів мені підпалили балкон. Стикався з гомофобією з боку поліції, не скажу, що це було неочікувано, але був травмуючий досвід, коли звертаєшся до поліції з очікуваннями, що тебе якось захистять, а тебе натомість починають ще більше принижувати. І це було дуже неприємно. Чому я вважаю, що суспільство стає більш толерантним? Якщо дивитися на соціологічний розріз, у нас є за останній рік щонайменше 3 дослідження, які демонструють позитивну динаміку щодо ставлення до ЛГБТІК+, це дослідження Національного Демократичного Інституту, Соціологічного центру, і також дослідження, яке проводила Ліга ЛГБТІК+, напередодні повномасштабного вторгнення. Згідно з ними, зараз близько 60% населення підтримують ідеї рівноправності для ЛГБТІК+ спільноти, в тому числі й реєстрацію партнерства, шлюби, тощо. Плюс знову таки, можна звертатися увагу на те, як змінився дискурс щодо ЛГБТІК+ в медіа, якщо взяти 2018-й рік, навіть в національних медіа часто була присутня мова ворожнечі. Дуже часто використовувалася неправильна лексика, на кшталт гомосексуалізм, тобто стигматизуюче визначення. Зараз таких публікацій майже немає. 

С: Стосовно реакції, то я дуже відкритим не був, тому що я є бісексуалом, і в мене перед цим стосунків з хлопцями не було. Іван є моїм першим, і сподіваюсь, останнім хлопцем. Як тільки я приїхав в Одесу, ми стикалися з гомофобією від оточуючих, які це засуджували, інколи були такі моменти, коли Іван вже мав захищати нас, доходило навіть до фізичних сутичок. Але зараз дійсно в цьому плані легше стало, хоч мені і здається, що всі на нас дивляться, та насправді всім байдуже, коли ми йдемо на вулиці, тримаємось за руки, адже кожен живе своїм життям і до ЛГБТІК+ вже немає такого негативу, як це було раніше.

Про активізм 

С: Я багато говорю про права, яких все ще не має у ЛГБТІК+ спільноти, і хоч всі кажуть, що це меншина, тому що це дуже маленький відсоток, від всього населення, але ми такі ж громадяни цієї країни, які мають право мати такі самі права, як і всі інші. Тому що ми нічим не відрізняємося, окрім сексуальної орієнтації, яка ні на що не впливає. Я розумію, що зараз дуже важливо доносити меседжі суспільству, і власне це одна з причин, чому ми погодились прийняти участь в цьому проекті і дати інтерв’ю. Щоб бути видимими.

І: До 2017 року я мало задумувався про активізм, але потім, як би це пафосно не прозвучало, в моє життя прийшов ВІЛ - і змінилось все. Спочатку я долучився до ініціатив, щоб допомагати людям проходити той шлях, який я вже пройшов, починати лікування, бороти свою само-стигму і стигму суспільства. А потім це розвинулося у щось більше, не тільки про допомогу ВІЛ-позитивним, або ЛГБТІК+ спільноті, а й загалом про права людини і толерантність в цілому. Для мене це є чимось невідʼємним від мого світосприйняття. Наприклад, я можу не любити гомофобів, але при цьому я їх не засуджуватиму, бо я розумію, з чого проростає їх гомофобія. Я не засуджую їх як людей, я засуджую скоріше явище. І цей принцип у мене по відношенню до всього. Мені складно зараз відокремити, яку роль займає активізм. Для мене це повітря, яким я дихаю, щось, що я повинен робити, і без чого не можу. Наприклад, за минулий рік, ми з організацією надали більше 2-х млн гривень прямої підтримки представникам української ЛГБТІК+ спільноти. Просто людям переказували гроші. Ми розуміємо, що людина, яка зараз перебуває в складній ситуації, краще розуміє, що їй треба, ніж якщо ми будемо давати їй якусь точкову підтримку як ті ж продуктові набори. Хоча їх теж розсилали багато. З точки зору правозахисту, для мене активізм - це можливість висловити свою думку. В контексті ЛГБТІК+ спільноти, це боротьба не стільки за майбутнє всіх, це в першу чергу боротьба за себе. Бо я розумію, що мені не вистачає прав. Мій активізм - це мій власний голос.

Про те, що змінилось з початком вторгнення

І: Для мене особисто змінилось багато чого в тому, що зараз я іду з роботи додому і знаю, що мене там чекають. Все, що я раніше робив для себе - я роблю зараз для нас двох, це дуже великі зміни. В контексті того, що відбувається в країні - це, звісно, і страх за життя, і ненависть до росіян, і виживання під час блекаутів, і підйом під звуки сирен та вибухів. Також я став більше волонтерити, дуже багато сил іде на пошук підтримки, яка потрібна зараз спільноті і не тільки. Спостерігаю, що суспільство стало розумнішим і сильно змінилося під час війни. Я думаю, що частково це пов’язано з тим, що ЛГБТІК+ спільнота, на фоні війни, стала більш видимою, тим паче вона стала більш видимою в ЗСУ. Якщо раніше було не так багато відкритих ЛГБТІК+ військових, то зараз вони ледь не щотижня, раз на декілька днів публікують нові історії, нові камінг аути, поширюють інформацію про ЛГБТІК+, які боронять зараз країну.

С: Для мене все повністю перевернулося з ніг на голову, насамперед, повномасштабне вторгнення вплинуло дуже гостро на мій психологічний стан. На жаль, не в кращу сторону. Однак, я розумію, що саме повномасштабне вторгнення підштовхнуло мене до того, аби приїхати в Одесу, створювати сім’ю вже в нашій квартирі, створювати спільний побут, і будувати родину. Саме це допомогло мені пережити початковий етап повномасштабного вторгнення, це була адаптація, і я переживав з коханою людиною, яка мене завжди підтримувала і була поряд. Я розумів, що мені самому було би дуже складно це вивозити. Війна змушує ще більше цінувати те, що в тебе є, і цінувати це саме зараз, не відкладати життя на потім. Якби ми знали, що буде, я думаю, ми би за декілька днів до вторгнення поїхали закордон та одружились. Зараз ми поки чекаємо на те, щоби узаконили цивільні партнерства, бо це нам дасть багато прав, які мають інші пари, а ми поки не маємо.

Про участь у проекті Anoeses x KyivPride 

І: Для мене це можливість донести свої думки і бути почутими. Наприклад, коли ми проводили опитування пару років тому, багато людей на питання, чи є в їхньому оточенні представники ЛГБТІК+ спільноти, відповідали, що немає. Але ми розуміли, що це не тому, що спільноти навколо них немає, а тому, що спільнота їм не відкривається, бо боїться, і справедливо. В нашій країні ми досі незахищені, досі нерівноправні, і кожен майданчик, де можна доносити думку про рівноправність, інклюзивність, толерантність, це великий плюс в загальну мету і благо. Тому для мене прийняти участь в цьому проекті, важливо, щоби донести цю думку до людей, зробити спільноту більш видимою.

С: Мені також важливо бути обличчям того бренду, який показує, що ЛГБТІК+ спільнота є видимою. Це допомагає змінювати суспільство на краще. Адже багато бізнесів не враховують ЛГБТІК+ як свою потенційну аудиторію. Скільки медіа зараз мають прописану політику інклюзивності, політику щодо убезпечення від мови ворожнечі? Цього майже немає, тому мені хочеться співпрацювати з тими, для кого толерантність та інклюзивність є одними з головних цінностей. 

Для мене… 

І: Свобода - це повага до інших та безпека.

С: Свобода - це можливість бути тим, ким ти є насправді, і не носити фальшивих масок.

І: Сміливість - це бути українцем і працювати на благо країни! Це відвертість. Це висловлювати свої думки і почуття. 

С: Сміливість - це не боятись осуду суспільства, бути тим, ким ти є, проявляти свою натуру, особистість та почуття. 

І: Краса - це щось неіснуюче, далеке, як той зелений вогник «Великому Гетсбі» Фіцджеральда. Це фантазія про те, якими ми хочемо бути. 

С: Краса - це, як писала Ліна Костенко, завжди неповторність, і відповідно кожна людина красу описує по своєму, бо це дуже суб’єктивне поняття. 

І: Любов - це Сашко. Любов це безумовне прийняття близьких, і не тільки, це стиль життя. 

С: Любов - це приймати людину такою, як вона є, і цінувати її.