Влад - волонтер, активіст, квір, який з початку повномасштабного вторгнення активно спілкувався із закордонними ЗМІ, аби розповідати про ситуацію в Україні в цілому, і як це впливає на ЛГБТІК+ спільноту - зокрема.


Про себе

Мене звати Владислав Шаст, мені 27 рочків, живу я в місті Києві вже 11 років, сам з Кіровоградської області, з маленького містечка. Я директор благодійного фонду «Обійми», майстер медитації, і також митець, коли на це вистачає часу. Багато років я працював рекламним стилістом, працював у нічних клубах, і коли в мене був вільний час - я волонтерив, тому що це те, що мене для завжди було важливо. Я ніколи це особливо не афішував, але з початком повномасштабного вторгнення почав про це розповідати, бо такі наразі правила гри. Війна все змінила, тому що моя основна сфера діяльності - комерційні зйомки, реклама, нічні клуби - все це просто зупинилось, і в цілому я хотів більше фокусуватись на мистецькій діяльності. З волонтерством я відчув себе на своєму місці, адже допомагати людям, робити щось для них - це моє покликання. Не буває такого, що я щасливий, якщо навколо мене людям погано.


Про волонтерство і благодійний фонд 

Починаючи з 2018-го року я щорічно влаштовував у Київському інституті раку, у відділені дитячої онкології, передноворічне свято для діток. В мене багато контактів по всіх моїх роботах, я вирішив зробити щось приємне для них. Я на той час працював візажистом, тож разом із моїми колегами візажистами ми розмальовували дітям обличчя, дарували подарунки, кульки. І також проводили майстер-класи для дітей і батьків, розмальовували з ними тарілки, різні маски, щоб їх відволікти та підтримати. Цей досвід змінив моє життя, і зараз я бачу, що це були перші кроки до того, чим я займаюсь тепер. На третій день вторгнення ми з мамою якимось чином опинились у ТРО Лук’янівського району і не повертались додому майже місяць, адже вели волонтерську діяльність в штабі. Десь у квітні у нас виникло бажання допомагати не лише військовим, а й цивільним, ми почали відправляти машини з гуманітарною допомогою в деокуповані регіони в Київській області, і вже в травні запустили благодійний фонд. Наразі ми все ще багато допомагаємо точково, але наша мета - це масштабні соціальні проекти, які будуть націлені на підтримку малозахищених соціальних верств. 


Про активізм в ЛГБТІК+ спільноті

Я не дуже хочу входити в це поле, тому що я в ньому насправді вже багато років. Почалось це з того, коли я працював в нічних клубах як дреґ-квін, потім став виходити за кордони гей-клубів і відвідувати великі світські події, а також освоювати андеграундну культуру і вечірки - це великий кластер нічного життя Києва. Тоді я зрозумів, що окрім розваги, я веду просвітницьку діяльність, і я цю просвітницьку діяльність вестиму доти, доки я житиму в Україні. Хто я є, ким я є, навіть поза нічними клубами я маю вигляд трохи інший від більшості суспільства, і це все можна назвати просвітництво. В плані активізму мене більше зараз приваблює тема прав жінок, тому що я знаю на власному досвіді, що таке стигматизація, в тому числі і стигматизація від свого ж комьюніті. На жаль, моє комьюніті мене дуже сильно стигматизувало. Люди в обличчя мені казали, що я не такий, я не вписуюсь у визначення гею, що я їх ганьблю, створюючи хибне уявлення про геїв. Зараз ці люди мною захоплюються, просто вони тоді вони ще були не готові. І я бачу, що відбувається у нас в Україні, в сфері прав жінок. Всесвіт мені показує, що це те, чим я маю займатися.


Про прийняття себе

Скільки себе пам’ятаю, я з дитинства розумів, що щось інакше в мені є. Я намагався грати «за правилами». Я навіть закохався в дівчинку в маленькому віці, але все це було показово, бо так було треба. Інтернет в мене з’явився в 6-му класі, і десь з класу 10-го я почав їздити в Київ, де знайшов своїх людей, відкрив для себе гей-клуби. Я завжди знав, що мені треба в Київ, я побачив, що є люди, які мене відчувають, вже не був таким самотнім. Та навіть в клубній гей-тусовці, я все одно був фріком, тому що я ніколи не робив те, що роблять інші. І допоки не з'явилася Кирилівська [культовий техно-клуб в Києві - прим.ред.], з її відкритим топіком про небінарність, я відчував себе скутим. Визначення себе як гея - це кльово, але не зовсім мені підходило. Я ніколи не відчував себе трансгендером, бо коли я задавався цим питанням, то розумів, що я люблю своє чоловіче тіло, мені комфортно в ньому, але мені не подобається бути в тій гендерній ролі, яка в мене є. І лише прийшовши до розуміння себе як квір, я відчув легкість та спокій. Шлях до себе був дуже складним, із травмами, стражданнями, алко- і наркозалежностями, я довів себе до панічних атак, жахливих станів, аж поки не почав вчитись дійсно жити та насолоджуватись життям. Ділитися тим, що мені дав Бог з оточуючими, бо Господь мені дав дуже багато любові, сили і волі. Духовні практики і медитації мене врятували. Від мене відвернулись всі родичі, окрім мами. Їй було не дуже просто на початку, але зрештою вона була першою людиною, яка купила мені косметику і дала тканини на перші мої наряди для виступів в нічних клубах, і завжди дуже сильно мене підтримувала. У нас дуже ніжні, відкриті та повні взаємної вдячності стосунки. 


Про булінг

Коли у мене з’явився інтернет, я отримав змогу прочитати, хто я, бо до цього я знав лише, що я педик, і що це щось погане. Мене починали булити, хоча не було ні камінг ауту, нічого. Але діти відчувають. Я з дитинства був іншою дитиною, коли всі пацани в маленькому містечку грали в футбол, я танцював на сцені, співав на всіх святах, ходив в модельну школу, одягався інакше, вів себе інакше, говорив інакше - і булінг був жахливий. Дякувати Богу, що мені в якийсь момент життя трапилися духовні практики, як вид терапії. Тому що до цього часу я був травмою на ніжках. І навіть знаючи, що ти гей, що бути геєм нормально, коли всі навколо тебе принижують, - ти починаєш здаватись питанням, чи варто тобі взагалі жити. Це питання йшло зі мною продовж всього мого підліткового періоду, але я дуже швидко знайшов в інтернеті своїх людей в Києві. Булінг є і зараз, але я навчився жити так, щоб це мене не зачіпало. Я вищий за все це. Але по суті, ти живеш в постійному світі, який в тебе тикає пальцем. На тебе дивляться, тикають, можуть сфотографувати люди на вулиці. Якось я іду виснажений після важкого волонтерського дня, і мені так захотілось одягнутися красиво, в мене була шуба, хутряна шапка - такий собі après-ski вайб. І я чую, як хтось каже: «Диви який йде, таких вбивати треба». І я собі в голові прокручую весь день, який я відпахав на благо інших людей, а тут цей поверхневий коментар людини, яка судить мене лише за зовнішністю. Це те, з чим доводиться жити. Та у відповідь на всі ці погляди, навіть коментарі, я кажу - просто будьте людьми. Я зрозумів, що якщо відповідати насиллям на насилля, агресією на агресію, злістю на злість, то буде лише біль. Тож варто спробувати навіть таким людям в світ нести любов. Вони так поводяться, тому що у них повага до світу і до себе відсутня. Єдине, що я можу - це бути цим прикладом любові і поваги до себе. 


Про публічність та комунікації

У мене багато друзів та знайомих закордоном через мою попередню клубну діяльність, тож з початком вторгнення так вийшло, що я давав багато інтерв’ю різним виданням і телеканалам. Для мене це платформа, на якій я можу поділитись своїм баченням світу, садити благі зерна усвідомлення для людей. Мені важливо нести меседж - як в українському суспільстві, так і закордоном, що пора прокидатись, не можна далі жити без усвідомленості та поваги. В нашій країні і в світі дуже бракує поваги, це стосується не лише ЛГБТІК+ спільноти чи жінок, це стосується всіх. В світ я несу ідею, що Україну треба підтримувати без обговорень та коливань, бо Україна - це живий щит західного світу від російської імперії. І ціни на продукти ростуть не через Україну, а через Росію, яка на нас напала. А мій меседж українцям - про те, що абсолютно неприйнятно досі толерувати що завгодно російське, в культурі та в усьому іншому. За нас з вами гинуть люди, виживають в нелюдських умовах, проходять через справжнє пекло, а ви досі несете російський наратив в наш простір? В мене до цього нуль терпимості. 


Про участь у проекті Anoeses x KyivPride 

Я дуже люблю бренд Anoeses, вони мені близькі естетично і ціннісно, тож прийняти участь в цьому проекті - велика радість та задоволення. Мене тішить, що сучасні бренди все більше підтримують ЛГБТІК+ спільноту, це нормально і так і має бути. Особливо, коли це роблять українські бренди - що в них є на це наснага і сміливість, вони не бояться, що їхня аудиторія може це не сприйняти. Я люблю сміливих. Мені би хотілось бачити більше подібних проектів, серед брендів, в медіа та організаціях. Проектів, де нас не «ретушують», обираючи, наприклад, з фотосету найбільш спокійний кадр. А таких проектів, де ми, представники ЛГБТІК+ спільноти, можемо бути самими собою, і проявляти себе настільки яскраво, наскільки ми це робимо в реальному житті.


Для мене… 

Свобода - це можливість бути чесним з тобою і зі світом. Абсолютно чесним. Хто ти є, ким ти є, про твої бажання, про твій настрій, про твій намір, це дійсно свобода. Свобода для мене це чесність.

Сміливість - це теж про чесність, про силу бути чесним.

Краса - це внутрішнє сяйво людини, це більше, ніж зовнішній компонент. Це те, наскільки нотки добра, миру, любові, радості прийняття себе і світу є в людині. Бо є люди, які просто наче величезне ходяче сяйво, для мене це сяйво і є красою.

Любов - це основа всього живого, це все, чим ми колись були, є, і будемо. Це все, з чого створений цей Всесвіт, це кожна клітинка, молекула, атом, ти, я , дерево, стіл, небо, земля, планети, все, що було, і чого ніколи немає. Це є любов для мене, абсолютно все.

You’re in Ukraine? Use ukrainian website
TAKE ME THERE CLOSE