Лулі - художниця-аніматорка, трансжінка, що мріє стати режисеркою українського кіно. Її перехід майже співпав у часі із початком повномасштабного вторгнення, тож за минувший рік її життя повністю змінилось.

Про себе

Я живу в Києві і працюю аніматоркою, тобто - роблю анімацію, раніше в кіноіндустрії, а зараз для мобільних ігр. Я цим займаюсь вже 8 років, і зараз також заочно вивчаю режисуру, аби здійснити свою давню мрію. Ще в перших класах на питання «ким ти хочеш стати?» я відповідала, що хочу робити мультики. Наразі моя амбіція - це почати з короткометражних фільмів, заявити про себе на фестивалях, і потім, сподіваюсь що вдасться прийти до моєї мрії знімати повнометражне кіно. 

Про хоббі

До повномасштабного вторгнення у мене було два улюблених хобі - це фотографія та бьордвотчінг. В моєму випадку фотографія - це вуличні, концептуальні кадри, для яких я можу декілька годин провести на локації в пошуках ракурса та світла, і я фотографувала те, що зараз приймуть за важливі інфраструктурні об’єкти. Тож, очевидно, що я цим не можу тепер займатись. Що ж до бьордвотчінгу - я брала бінокль, телефон і щось вдивлялась протягом трьох годин - звісно, що зараз це теж неможливо, бо може викликати підозру в правоохоронців. Тож поки я вчусь грати на укулеле і вивчаю сценаристику та режисуру. 

Про шлях до себе

Це процес. Ніколи не буває такого, що людина ранком прокидається і раптом розуміє, що її тіло не співпадає з її внутрішнім відчуттям себе. У мене перші слова щодо того, що я хотів бути дівчинкою, прозвучали ще в дитинстві, років в 4-5. Приблизно в той період, коли дитина самостійно виходить на вулицю - я 94 року народження, тоді дітей випускали гуляти надворі самостійно дуже рано. Тоді почалась перша взаємодія з соціумом поза домом, пішов певний соціальний поділ серед дітей на гральних майданчиках, на дівчаток та хлопчиків. І тут я зрозуміла, що мені не дуже комфортно з хлопчиками, що мене завжди кликали гуляти дівчатка. Взагалі більшу частину дитинства я сиділа розмовляла з бабусями, а не грала з дітьми. Планування переходу почалось декілька років тому, а безпосередньо старт гормональної терапії був за пару місяців до початку повномасштабного вторгнення. Потім відбувся публічний камінг-аут, на другий місяць вторгнення я зробила пост в соцмережах про те, що я - трансжінка, третій місяць знаходжусь на гормональній терапії. Були ті, хто підтримали, і ті, хто казав - а хіба це новина, ми і так знали. Таких реакцій було дуже багато, що мене здивувало. Негативних коментарів в свою адресу я не отримала, принаймні - від тієї бульбашки та кола підписників, які за мною слідкують, всі сприйняли це нормально та спокійно. 

Про медицину та бюрократію

Зараз робити перехід в Україні стало швидше та простіше, наскільки я можу зрозуміти. Якщо раніше, наприклад, була комісія лікарів, на дослідження у психіатра та психотерапевта йшло до року, то зараз це займає до місяця. Ти отримуєш від сімейного лікаря направлення до ендокринолога, здаєш аналізи, і лікар прописує тобі гормональну терапію. Щоправда в сфері медицини я все ще інколи стикаюсь з нерозумінням. Мені не відмовляють в обслуговуванні, але бувають випадки дивного ставлення. Була ситуація, коли сімейний лікар не захотів брати мене до себе, щоб продовжувати перехід вже юридично, але добре, що зараз є можливість обирати сімейного лікаря та завжди можна піти до іншого. Що стосується юридичної сторони - це процедура ще не дуже пропрацьована і не дуже відома багатьом держслужбовцям, можуть виникати проблеми, тож треба бути юридично обізнаною людиною, щоб це пройти. Дуже сильно допомагає в цьому транс-спільнота, люди діляться порадами та підказками, як зробити перехід легше і швидше. 

Про те, що змінила війна

З початком повномасштабного вторгнення в мене з’явилось бажання займатись активізмом, і для мене це було більше про волонтерство та допомогу ЗСУ. В принципі вторгнення дуже багатьох з нас змінило докорінно, я відчуваю себе іншою людиною, ніж я була до війни. Звісно, дуже вплинуло, що мій перехід почався незадовго до цього. Гормональна терапія впливає і на мозок в тому числі, на те, як ми мислимо, переживаємо емоції, тож в моєму випадку це все наклалося одне на одне. Саме війна змусила усвідомити, що ми можемо померти кожної миті, тому концепція відкладеного життя повністю для мене зникла. Я відразу почала щось робити, реалізовувати власні плани, зрозуміла свої цінності, відбувся мій камінг-аут, різко змінилась моя соціальна роль. Тобто моє життя змінилось дуже сильно протягом буквально пари місяців, це вплинуло на характер і самосприйняття також. 

Про участь у проекті Anoeses x KyivPride 

Я погодилась на цей проект з декількох причин. По-перше, я дуже люблю, коли мене фотографують, якщо бути відвертими, то я в цьому плані трошки нарцис. По-друге, публічність - моя стихія, адже я як режисерка комфортно себе в цьому почуваю. По-третє - я дійсно люблю доносити свою позицію, думку, різними шляхами. І по-четверте, я вважаю, що мій голос, транс-людини з України, потрібен в медійному просторі. Я бачу багато голосів транс-людей, які змогли виїхати закордон, але дуже мало в медіа тих, хто залишився в країні. 

Для мене… 

Свобода - це протилежно тому, що описується в книжці Оруела «1984. Це коли тобі не розповідають, що свобода - це рабство, адже свобода - це права і безпека.

Сміливість - це не боятись власних бажань, це не боятись власних бажань, чути свою внутрішню дитину і творити, як дитина.

Краса - це природа, бо природа - це початок всього у світі.

Любов - це гармонія зі світом, а любов між людьми - це гармонійне спільне споглядання світу.